-
Приймали присягу патрульні поліцейські Бориспільщини
У Борисполі, на центральній площі міста відбулась урочиста церемонія складання…
-
На Київщині очікується погіршення погодних умов
За прогнозами синоптиків, 25 березня на Київщині очікуються складні погодні…
-
У КОДА обговорили будівництво нової кільцевої дороги
За участі голови Київської обласної державної адміністрації Максима Мельничука, першого…
Історія Кірове (колишній Кучаків)
Село, центр сільської ради, до якої входять Лебедин, Артемівка, Мала Стариця, Сулимівка.
Кірове розташоване за 13 км на схід від міста Борисполя, безпосередньо прилягає до залізничної магістралі Київ – Полтава. Село розміщується у живописній місцевості. Для ландшафту характерні пагорби, переліски, на місці осушених боліт – рукотворні поля.
Кірове – порівняно нова назва. До 1937 року село називалося Кучаків. Названо Кірове так на увічнення пам'яті діяча компартії С.М. Кірова.
Під назвою Кучаків у письмових джерелах село згадується вперше 1615 року. Історик О. Стороженко пояснював походження цієї назви традиційно – за прізвищем першого поселенця – Кучак. Ще одне припущення – від болотистої кучкуватої місцевості. 1615 року село Кучаків, як і сусідні села Лебедин і Сулимівка, було подаровано польським магнатом С. Жолкевським Іванові Сулимі, який був помічником керуючого його Бориспільського і Баришівського маєтків. Відтоді рід Сулимів тривалий час володів цими селами. Збереглися грамоти та гетьманські універсали, що підтверджують майнові права представників цього роду.
Як свідчать письмові джерела, колись тут були непрохідні болота і ліси. Поселенці будували свої хати на нечисленних пагорбах. За часів козаччини сусідній Лебедин був у двічі більший за Кучаків. Щоб його заселити, пани звозили людей звідусіль. Село належало до Бориспільської сотні, а із встановленням московського територіального устрою підпорядковувалося Бориспільському волосному правлінню.
1859 року у Кучакові вже було 32 двори, 256 жителів. Діяли два заводи. У 90х роках XIX ст. у Кучакові царський уряд наділив 200 гектарів землі поміщику Стороженку.
1904-1905 роках у Кучакові відбувалися сходки студентів Київського університету, студентом якого був кучаківський поміщик Василь Гамалія. Пізніше його землями заволодів Стороженко.
1905 року в Кучакові збудовано трикласну земську школу. На кошти земства перед початком Першої світової війни було розпочато осушення заболочених земель поблизу Кучакова.
1922 року у селі було створено перше колективне господарство "ім. 1 Травня". За статистичними даними на 1926 рік, Кучаків – центр сільської ради, на території якої проживало понад 1000 чоловік.
У роки Великої Вітчизняної війни, 1941 року, поблизу села відбувалися великі бої, в яких полягли тисячі радянських бійців. Близько 560 поранених воїнів було врятовано жителями села. Тут діяв "підпільний шпиталь". За мужність і відвагу, виявлені під час Великої Вітчизняної війни жителями села, Кірове було нагороджено Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР. Про подвиг кучаківців написано книжку "Село милосердя" (автор А. Полянський). Ця назва по праву закріпилася за стародавнім Кучаковом.
У повоєнні роки Кірове стало центральною садибою радгоспу "Кіровський", до якого входили також села Сулимівка, Мала Стариця, Артемівка та Лебедин.
Кучаків має своїх видатних спортсменів: Петро Максимович Базюченко – майстер спорту, неодноразовий чемпіон України з гирьового спорту, чемпіон Європи з важкої атлетики серед ветеранів, чемпіон світу (2000 р.). Чемпіонка Європи з важкої атлетики (1997 р.) серед жінок Наталія Скакун – випускниця Кіровської школи (уродженка села Лебедині).
Артемівка
Село розміщується за 10 км на схід від Борисполя, поблизу залізничної магістралі Київ – Полтава.
Місцевість ця колись була заболоченою, нині болота осушено, перетворено на пасовища та сіножаті. З заходу і південного сходу на прилеглій до села території знаходяться старовинні могили – кургани. Одна з них має назву Бембериха.
Артемівка була заснована сеньківським жителем Артемом Кацаном, який переселився сюди 1929 року. Назва села – від імені засновника.
У довоєнні роки це був невеликий хутір. Під час війни село пробуло під окупацією два роки (вересень 1941 вересень 1943). Восени 1941 року під Артемівкою відбувся великий бій. Близько 3-тисяч радянських бійців полягло на полі бою. Поховані в братській могилі в селі Артемівці.
З 1977 року Артемівка підпорядковується Кіровській сільраді.
Лебедин
Невелике село, що розміщується на схід від Борисполя, безпосередньо прилягає до залізничної магістралі Київ – Харків. Село з усіх боків оточене болотами, луками. У центрі Лебедина куточок незайманої природи – ставок, що його тут називають "заповідником пернатих". З ранньої весни і до пізньої осені на широкій заплаві ставка хлюпочуться качки, лисухи, чирки. Полювання на птахів тут заборонено. Присутність пернатих у самому центрі села ніби нагадує про його ліричну назву.
Назву села "Лебедин" дослідники пояснюють по-різному. Так, історик О. Стороженко висловлює думку, що назва походить від найпершого поселенця на прізвище Лебідь. За іншою версією, назву Лебедин дав козацький полковник Гамалія, засновник села, за назвою місцевості на Сумщині, звідки він був родом.
Достовірні історичні відомості про минуле села маємо з початку XVII століття. У часи польського панування, року 1615, село Лебедин з волі магната Станіслава Жолкевського було подароване помічнику керуючого його Бориспільським і Баришівським маєтками Івану Сулимі. Саме тому Сулимі, який прославився згодом на Січі, організувавши розгром польської фортеці Кодак. А на Бориспільщині тривалі роки рід Сулимів володів селами нинішнього Бориспільського району: Сулимівкою, Кучаковом і Лебедином.
У ті віддалені часи на території, де розкинулося нинішнє село Лебедин, були непрохідні болота та ліси. Село було невелике, малолюдне, тулилося на кількох пагорбах. Як свідчать історичні документи, зокрема "Генеральное следствие о маетностях Переяславского полка", заселено воно було, в основному, за гетьманування Івана Самойловича, коли власником цих земель став Федір Сулима. А по ньому володів селом син його – Іван Сулима, що свого часу був генеральним хорунжим Війська Запорозького, причому мав на підтвердження своїх майнових прав жалувану гетьманську грамоту від 1690 року. По цій грамоті та по наступних універсалах володіли Лебедином спадкоємці роду Сулимів. За часів козаччини село Лебедин як військова одиниця належало до Баришівської сотні та Переяславської першої сотні. А з встановленням волосного правління підпорядковувалося Бориспільській волості.
Природні умови, місцерозташування села робили його малодоступним, ізольованим від навколишнього світу. Так, звістка про визволення селян із кріпацтва дійшла сюди лише через два роки після виходу в світ царського маніфесту, впродовж майже всього періоду існування села не було тут ні школи, ні церкви. 1859 року у Лебедині було всього 36 дворів, проживало 283 чоловіки. Лише 1905 року, за сприяння тодішнього місцевого поміщика-ліберала Гамалії, була збудована трикласна земська школа. Та буремні події в російській імперії початку XX століття проникли і в цей віддалений куточок. Революція 1904-1905 років не обійшла стороною села. Як розповідали старожили, тут проходили сходки революційно настроєних студентів Київського університету, серед яких був молодий місцевий поміщик Василь Гамалія. За цю діяльність він був позбавлений багатьох поміщицьких привілеїв, втратив половину земель.
Сучасна історія Лебедина почалася з великих перетворень в усьому укладі життя. 1920 року тут було створено комітет незаможних селян. З 1929 року почалася колективізація. Як і скрізь в Україні, вона супроводжувалася масовим розкуркуленням, знищенням найпрацьовитішого і тому найзаможнішого прошарку селянства.
Трагічною сторінкою в історії села був голодомор 1932-1933 років. Напад гітлерівської Німеччини перервав мирне життя села. З перших днів війни Лебедин жив напруженим життям. З вересня 1941 року почалася німецько-фашистська окупація, яка тривала довгі два роки. За цей період було відправлено в Німеччину 54 жителі села.
У післявоєнні роки Лебедин входив до радгоспу "Кіровський", підпорядковувався сільраді села Кірове.
1973 року в Лебедині було створено господарство держптахоплемзаводу "Кіровський".
Мала Стариця
Село Мала Стариця розміщується за 11 кілометрів на північний схід від Борисполя, в мальовничій місцевості поблизу невеличкої річки Красилівки. Розташоване неподалік від села Велика Стариця і, ймовірно, на відміну від нього названо Малою Старицею. Найдавніші історичні відомості про село маємо за козацької доби. У "Генеральним следствії о маетностях Переяславского полка", – зауважує В. Мякотін, – "...село Мала Стариця здавна до города Баришівки належало і було володінням сотничим". Відомо також, що 1711 року заволодів цим селом бунчуковий товарищ Антон Максимович і згодом передав його у спадок сину своєму Григорію. Мала Стариця на той час була невеликим селом. У 1729-1731 роках тут налічувалося всього 12 дворів. Але поступово село зростало, і вже 1859 року у ньому налічувалося 40 дворів, 223 жителі. З того ж повідомлення дізнаємося, що в селі вже була православна церква.
1926 року село також належало до Баришівського району (за переписом 1926 року). Населення становило 659 жителів. Малостарицькій сільській раді підпорядковувалися хутори Макарівка та Царева Могила.
З 1997 року Мала Стариця підпорядковується Кіровській сільській раді.
За радянських часів село було віднесено до розряду неперспективних.
Сулимівка
Село, розташоване в мальовничій місцевості на схід від Борисполя. Найдавніші відомості сягають до 1615 року, коли воно було подароване польським магнатом Станіславом Жолкевським помічнику керуючого його маєтками Іванові Сулимі. Невдовзі невеличке село Сулимінці (початкова назва) перейменовується на Сулимівку. Воно й стало майже на 300 років родовою маєтністю славного козацького роду Сулимів. Уся наступна історія села нерозривно пов'язана з життям і діяльністю численних поколінь Сулимів.
Ім'я Івана Сулими нерозривно пов'язане з історією запорозького козацтва. В 1629-1635 роках він неодноразово обирався гетьманом війська запорозького, очолював і особливо прославився в козацьких морських походах на Крим. 1635 року очолив козаків, які зруйнували польську фортецю Кодак на Запорожжі.
Ще за його життя тут, у Сулимівці, було збудовано Покровську церкву (датується 1622 роком). Саме тоді відважний козак Іван Сулима визволився з трирічної турецької неволі і, можливо, на ознаменування такої важливої події вирішив збудувати церкву. На думку спеціалістів, Сулимівська церква має історико-архітектурну та мистецьку цінність. Міцні білокам'яні стіни, високо розташовані вікна, відсутність зовнішніх прикрас робили її схожою на оборонну споруду. Непоказна зовні, церква мала колись багато прикрашений інтер'єр. До різьбленого іконостасу входила популярна на той час ікона "Козацької Покрови". На території Бориспільського району Сулимівська церква – єдина пам'ятка архітектури початку XVII століття, яка збереглася до наших днів.
Сулимівська церква була також родовою усипальницею Сулимів. Тут знайшли свій вічний спокій нащадки гетьмана, які прославили добрими справами українську землю, їхня доля завжди так чи інакше була пов'язана з селом Сулимівкою. У різні часи у склепі Сулимівської церкви були поховані: син гетьмана, Федір Іванович Сулима; переяславський полковник, Іван Федорович Сулима – генеральний хорунжий війська запорозького, наказний полковник Переяславського полку; Семен Іванович Сулима – переяславський полковник; Євстахій Семенович Сулима – ротмістр російської армії; Семен Семенович Сулима – надвірний радник; Яким Семенович Сулима – генерал-майор, останній генеральний суддя України. Лише цей, далеко не повний, список засвідчує, яких достойних представників нації дала Україні родина Сулимів.
Окрасою сулимівського маєтку був чудовий ландшафтний парк, закладений у XIX столітті, з дубовим гаєм, ставком, мальовничими галявинами. Добротна садибна будівля Сулимів достояла і до наших днів. Довгі роки в ній розміщувалася сільська школа. А перша в селі школа була відкрита, коли в родовому маєтку жив і порядкував Олександр Андрійович Войцехович, останній власник Сулимівки (рік народження 1845). Він зібрав і зберіг чимало історичних документів, за власні гроші видав сулимівський архів.
Багата історична спадщина Сулимівки могла б створити селу славу справді безцінної пам'ятки української історії та культури. На жаль, цього не сталося. У 30х, а потім у 50х роках XX ст. Покровська церква зазнала варварських руйнувань. Багато церковних ікон спалено, частину люди розібрали по домівках, фамільний склеп пограбовано. На тривалий час церкву було перетворено на сховище. Занепала і садибна будівля Сулимів (після закриття у 1982 році школи). Занепав, занедбаний, сулимівський парк.
Неодноразово звертались сулимівці в різні інстанції з проханням про допомогу, щоб врятувати ці історичні пам'ятки. Лише у 80х роках почалися роботи з реставрації Покровської церкви. У грудні 1990 року вона почала діяти як культова споруда.
Нелегка і цікава доля і самого села Сулимівки. Колись невелике село (на поч. XVII ст. тут було всього 14 дворів), Сулимівка швидко зростала. 1859 року тут вже налічувалося 412 жителів. 1926 року кількість населення зросла до 1114 чоловік. Жителі села займалися сільським господарством, а також різними ремеслами. Старожили згадують, що 1923 року тут створено перший колгосп (ім. Леніна), до війни у селі діяли цегельний цех, лозоплетільна артіль, гончарний цех. Були тут: санаторій, пологовий будинок, піонерський табір, шкільний інтернат. Був у селі парк із ставом.
Важким тягарем лягла на плечі сулимівців Велика Вітчизняна війна. Два довгі роки перебувало село в окупації (з вересня 1941 до вересня 1943). На фронтах війни полягло понад 100 жителів села. У Книзі Пам'яті України записано 118 прізвищ воїнів, які загинули під час Великої Вітчизняної війни.
У повоєнні роки занепала Сулимівка. Як і багато інших сіл, у період застою вона була проголошена неперспективним селом. За ті роки, коли її приєднували до інших сіл, у Сулимівці було повністю зруйновано господарство, ліквідовано майже всі соціальні умови для нормального життя й розвитку села, молоді в селі майже не залишилося. У 80-х роках родючі сулимівські землі, луки, сінокоси роздали піддачі, підсобні господарства, нові забудовники нівечили неповторну природу села, вирубували багаторічні дерева. Так поступово, з ознакою неперспективного, занепало село Сулимівка.
Село підпорядковане сільській раді села Кірове. У селі є магазин, пошта, клуб, бібліотека, ФАП.